ІСТОРІЯ. ТЕКСТ

У стрімкому плині історичного часу, калейдоскопічних змін подій і явищ Україна то виникала на політичних картах Європи, то тимчасово зникала з них, то з’являлася знову в певних модифікаціях назв, територій і кордонів. Складною є її історія, яка своїм корінням сягає в глибину віків: вона мала свої героїчні й драматичні сторінки, епохи переломних змін і відносної стабільності, періоди злету державотворчості і століття бездержавного існування, своїх героїв та антигероїв.

Перебіг цивілізаційного процесу на українських землях відзначається насиченістю і багатогранністю. Його всебічна реконструкція сьогодні можлива за умови, якщо розглядати цей процес як єдність об’єктивного і суб’єктивного, соціального і етнічного, колективного та індивідуального.

За свою понад тисячолітню історію український народ пройшов тривалий і складний шлях розвитку. На його етнічних теренах відбувалася послідовна зміна археологічних культур, античних і кочових протоцивілізацій, державних слов’янських утворень. Археологічні дослідження засвідчують появу перших локальних груп автохтонного населення в межах історичних кордонів сучасної України у кам’яну добу історії людства. Перші культурно–історичні провінції в майбутньому етнічноукраїнському ареалі, які протягом тривалого часу домінували в її етногенетичній історії, відомі з доби палеоліту.

Великі міграційні хвилі, характерні для Європи періодів палеоліту – мезоліту – неоліту – енеоліту – бронзи, істотно вплинули на етногенетичні процеси в історичних регіонах Полісся, Волині, Поділля, Прикарпаття, середнього Подніпров’я та Надпоріжжя, зумовили становлення специфічних археологічних культур Правобережжя та Лівобережного Дніпра, Північно­Західного Причорномор’я та Подністров’я.

Для переходу до раннього залізного віку (І тис. до н.е.) характерні не лише помітні кліматичні зміни, що значною мірою зумовили скорочення кількості автохтонного населення на всьому ареалі майбутнього розселення українського етносу, а й суттєві трансформації в його господарській діяльності та організації побуту. Свій помітний слід в етногенезі пращурів українців на переломі цивілізаційних епох залишили грецька колонізація північного узбережжя Чорного моря, контакти з носіями скіфо–сарматської, фракійської, германської, балтійської протокультур. Завдяки впливам греко–римської цивілізації перед автохтонним населенням етнічноукраїнських земель відкрилися перспективи входження в європейський цивілізаційний простір.

На зламі І тис. до н.е. – І тис. н.е. на території Південно-Східної Європи формуються перші етнокультурні групи слов’янства, представлені на теренах України зарубинецькою, черняхівською та київською культурами. На рубежі ІV–V ст. венедський племінний союз, який поступово асимілював неслов’янські групи населення, розпадається на окремі племінні об’єднання склавінів та антів, що супроводжуються утворенням нових археологічних культур. У перших століттях нової ери відбувається перехід від доісторичного періоду суспільного розвитку до появи перших історичних племен на південному та південно–західному ареалах українських земель, становлення пізньоскіфських держав у степовій частині Криму та пониззі Дунаю.

Велике розселення слов’ян у середині – другій половині І тис. спричинило утворення у межах українського лісостепу своєрідного слов’янського „етнокультурного симбіозу” – генетичного ядра майбутньої української народності.

Еволюція слов’янських племінних союзів зумовила створення економічних структур, політичних та соціальних інституцій. В останній третині І-го тисячоліття формується могутня Давньоруська держава з політичним центром у Києві, яка свого найбільшого розквіту досягла за часів правління Володимира Святого та Ярослава Мудрого. Завдяки воєнній потужності, сильній князівській владі, закріпленій династичними шлюбами, економічному розвиткові, централізаторським тенденціям у внутрішній та зовнішній політиці, культурному піднесенню, посиленому християнізацією духовного та ідеологічного простору, Київська Русь на кінець Х–ХІ ст. зайняла одне із провідних місць у державно-політичній ієрархії Східної Європи. Однак період її політичного та культурно–державного піднесення виявився не тривалим. Відцентрові процеси, запрограмовані всім попереднім розвитком цього поліетнічного державного утворення (імперія Рюриковичів на певний час консолідувала різні слов’янські племінні союзи-княжіння і неслов’янські племінні групи), упродовж ХІІ–ХІІІ ст. зумовили її поступовий розпад на 15 окремих самостійних князівств. В умовах такої політичної роздробленості естафету національного державотворення перейняла Галицько-Волинська держава.

Наступні етапи формування українського етносу відбувалися на великих територіях – землях Київського, Переяславського, Чернігово-Сіверського, Галицько-Волинського князівств, а також Галичини, Буковини і Закарпаття. У ХV–ХVІІ  ст. українці розселялися на схід, колонізуючи Слобожанщину, а з другої половини ХVІІІ ст. – Причорномор’я і Приазов’я. Етносоціальні процеси відбувалися у складних умовах розчленування українських земель. Політичні кордони провокували локальну відокремленість, збереження наявних особливостей окремих регіонів.

Проте поступ у різних сферах буття українського народу не припинявся. Українська середньовічна спільнота, збагатившись досвідом соціальних і національно-визвольних змагань, еволюціонувала в українську модерну націю зі своєю національною самосвідомістю, самобутньою високорозвиненою духовністю і культурою. Якісно нових форм цей складний процес набув у наступні століття. Головною його передумовою виступала спільність економічного життя, тісні внутрішні торговельно-економічні зв’язки, які об’єднували окремі регіони у одне ціле, потужні міграційні процеси.

Специфічним був розвиток українського народу у польсько-литовську добу: перебування у складі Великого князівства Литовського і Королівства Польського, а згодом – Речі Посполитої, збагатило українців передовими тогочасними західноєвропейськими ідеями, сприяло нагромадженню досвіду збереження національної ідентичності і віровчення. Етапними в історичній еволюції українців у цей час стають поява на східних землях нової соціальної спільноти – українського козацтва та витворення самобутнього суспільно-державного утворення – Війська Запорозького, а в сфері політично-релігійній – Люблінська (1569 р.) та Берестейська (1596 р.) унії.

Непересічним виявився порівняно невеликий (трохи більше 200 років) проміжок часу, так звана козацька доба. Це була переломна доба в українській історії, коли повільний плин суспільного життя попереднього періоду змінився різким прискоренням, своєрідним каталізатором, який позначився на всіх сферах життєдіяльності українського суспільства. На формування козацтва як історичного феномена, вплинули економічні, політичні, військово–стратегічні, соціальні чинники. На певному етапі козацтво відбивало загальні тенденції та закономірності розвитку українців як окремої етнічної спільноти; особлива роль козацького стану у визвольному русі та соціальній боротьбі українського народу. Упродовж тривалого часу козацтво залишалося єдиною реальною силою, здатною вести відкриту збройну боротьбу за право українського народу на існування, економічний та духовний розвиток.

У політичній сфері козацтво започаткувало новий етап державотворення, запровадивши, якісні зміни. Утворення Запорозької Січі, яка була дітищем козацтва, означало, що українська державність збагатилася історичними формами, які далеко не адекватно відображали базисну основу пізньосередньовічного суспільства. Республіканська форма правління, участь якнайширших кіл козацтва у вирішенні господарських та суспільних питань перетворили Запорозьку Січ на стійкий політичний організм, для якого характерний широкий спектр політичної діяльності. У різні періоди свого існування Запорозька Січ ніколи не була „республікою в собі” – вона поширювала свій політичний суверенітет на інші українські землі.

Події кінця 40–х рр. ХVІІ ст. кардинально змінили суспільно–політичне життя України, хід української історії, визначивши основні шляхи та закономірності її поступу в майбутньому. Національно–визвольна епопея 40–70–х рр. ХVІІ ст. за розмірами та результативністю не мала рівних у Європі. На теренах козацької України стався революційний вибух, сила якого була відчутною у різних сферах життя українського народу упродовж багатьох наступних десятиліть. Найважливішим політичним наслідком Національної революції ХVІІ ст. стало утворення Української козацької держави з демократичною формою правління, своєрідними органами законодавчої та виконавчої влади, які мали яскраво виражені національні риси. Конституювання всіх органів управління відбувалося упродовж кількох років безперервних воєнних дій та наростання загрози з боку ворожих Україні сил. Життєздатність та великі потенційні можливості нової держави пояснюється тим, що вона творилася в надрах народу і самим народом.

Період Хмельниччини – це не лише час становлення незалежної держави, зміни політичного статусу України та її місця на Європейському континенті. Це також доба соціальних потрясінь, які істотно вплинули на уклад тогочасного суспільства. Багато в чому визначальною стала ця доба і для розвитку національної культури, яка, попри воєнне лихоліття, роз’єднаність українських земель і чужоземні перешкоди, успішно розвивалася в контексті європейської культури.

Територіальна роз’єднаність України в останній третині ХVІІ ст. значною мірою зумовила формування відмінностей у соціальному, політичному, та економічному розвитку упродовж наступного часу двох її великих регіонів – Лівобережжя та Слобожанщини з одного боку, Правобережжя та західноукраїнських земель – з другого. Після поділів Польщі у кінці ХVІІІ ст. та об’єднання лівобережного і правобережного регіонів колишньої Гетьманщини, поза межами основного ядра етнічної української території залишалися Східна Галичина, Північна Буковина і Закарпаття; українці інтенсивно заселяли землі Північного Причорномор’я.

Насиченим і неоднозначним для еволюційного поступу України виявилося ХІХ ст. Незважаючи на перебування в імперіях Габсбурґів і Романових, населенню українських земель вдалося досягти високого рівня розвитку культури, що вилилося у феномен культурно–національного Відродження середини ХІХ ст. і сприяло розвиткові національного руху українців кінця ХІХ – початку ХХ ст. Інтелектуальний потенціал нації, ядро якого складали нащадки козацької старшини та української шляхти, був спрямований на збереження історичної пам’яті народу, що спонукало до збирання документальних свідчень минувшини, старожитностей та рукописної спадщини козацької доби, пам’яток фольклору. Практика національно–визвольних змагань збагатилася такими формами як „шукання козацтва”, „нова гайдамаччина” Устима Кармалюка, діяльність „Руської трійці” в Галичині та Кирило–Мефодіївського товариства, знайшла вияви у хлопоманстві та громадівстві у Наддніпрянській Україні. Національно–культурне піднесення та розвиток громадянсько–політичної думки українського суспільства нового часу нерозривно пов’язані з іменами Івана Котляревського і Тараса Шевченка, Миколи Лисенка і Лесі Українки, Михайла Драгоманова і Михайла Грушевського, Івана Франка і Ольги Кобилянської.  Водночас спостерігалася модернізація політичних процесів, соціальної і економічної сфери.  Справжні шедеври світового рівня створено в мистецько­культурній галузі. Характерно, що цими явищами, незважаючи на деструктивний вплив державно–політичних структур іноетнічних центрів, були охоплені (у своїй локальній специфіці) всі регіони України.

Нові випробування для українців принесло ХХ ст. – століття воєн і революцій, голодоморів, депортацій і водночас – злетів у національному відродженні, нових державотворчих подій. Уже перший Універсал Центральної ради задекларував право України на державну автономію. Наступними кроками на шляху національного державотворення стали проголошення самостійної Української Народної Республіки, встановлення українського Гетьманату П.Скоропадського у Наддніпрянській Україні, Західноукраїнської Народної Республіки в Галичині.

Перебування у складі СРСР ознаменувалося для України новими складними і неоднозначними процесами. Задекларовані радянською владою і закріплені у відповідних статтях конституцій соціальні, духовні, економічні і політичні пріорітети у реальному житті виявилися далекими від реалізації. Девальвувалися національні цінності. Створення реальних можливостей для виведення на нові технологічні рівні народного господарства, зростання економічного потенціалу республіки відбувалося за рахунок непомірного напруження всіх природних та людських ресурсів. Помітні зрушення в процесах урбанізації та індустріалізації суттєво загальмували розвиток сільськогосподарської сфери. Водночас десятки мільйонів українців стали жертвами двох світових воєн, масових репресій та переслідувань тоталітарного режиму. Негативний вплив на демографічну ситуацію справила і масштабна за своїми наслідками Чорнобильська катастрофа. В середині ХХ ст. оформилася територія сучасної України. Мирними договорами, укладеними після Другої світової війни, було визначено її політичні кордони, які включали майже всі етнічні землі, що раніше перебували у складі Польщі, Румунії, Чехословаччини. Останньою акцією у цьому процесі стало підпорядкування Криму у 1954 р. Україні. Поряд з цим помітно розширився ареал розселення українського етносу – з середини ХІХ ст. і в наступні часи міграційні потоки з України були спрямовані не лише в традиційних східному, південному та північному напрямах, а й вглиб європейського Заходу; українці заснували свої осередки на Американському та Австралійському континентах.

Україна уникла кривавих конфліктів, які після 1991 р. спалахували на теренах колишнього СРСР. Сьогодні в Україні набирають темпів державотворчі процеси, твориться сучасна модель соціально–економічних відносин; українська спільнота поступово стверджується у світовому співтоваристві.

При дослідженні аспектів української історії з поля зору науковців часто випадає загальноісторичний контекст. Але ж відомо, що українці ніколи не існували (і не існують) у світі ізольовано. Не раз обставини складалися таким чином, що цей давній європейський народ опинявся в епіцентрі континентальних еволюційних зламів, а події в Україні виявлялися доленосними не лише для Центрально–Східної Європи, а й усього континенту. Розташована на перетині торговельно­економічних шляхів між Сходом і Заходом, Півднем і Північчю, Україна здавна була об’єктом нападів войовничих племен і народів, не раз рятуючи тим самим від нищівних руйнувань європейські країни, пізніше сама стала заручником геополітичних інтересів сусідніх держав.

Однак дуже помиляються ті, хто вважає, що її роль в умовах постійного зовнішньополітичного тиску була лише пасивною. Навпаки – Україна не тільки протидіяла (і часто досить успішно) цьому тискові, а й на певних хронологічних відрізках ставала дієвим чинником європейського міжнародного життя. Перебуваючи в силовому полі європейських цивілізаційних течій, вона не тільки відчувала їх впливи на своєму політичному, економічному, соціальному та культурному розвиткові, але самобутністю і оригінальністю власних процесів не раз змінювала геополітичну ситуацію на сході Європейського континенту, помітно збагачуючи теоретичний арсенал європейської політичної культури та континентальну політичну практику.

Багатовимірність історичного процесу закономірно породжує і множинність форм його наукового моделювання. Так, поряд із створенням історичного наративу значного поширення у світі здобула практика відтворення минулого засобами картографії. Актуальною для української історичної науки ця проблема стала ще в 60-х роках минулого століття, коли у фаховій періодиці точилися жваві дискусії навколо створення Історичного атласу України. Проте знадобився ще деякий час становлення і розвитку новітньої української історіографії, щоб ця ідея реалізувалася у межах багатоаспектного Національного атласу України.

Принципи відбору матеріалу для картографування зумовлені порівняно невеликим обсягом розділу. Основне, чим керувався авторський колектив, – це максимально відтворити, у межах сучасних державних кордонів України, історичний процес в його хронологічній послідовності, його загальноукраїнські закономірності й регіональну специфіку. Для цього відібрано найвагоміші, знакові події і явища масштабного, переломного характеру, що відбувалися у політичній, економічній, соціальній, культурній і духовній сферах.

В.А. Смолій