Флора й мікобіота України налічує понад 17 тис. видів: гриби – 5 227, лишайники – 1 322, водорості – 4 908, мохоподібні – 763, судинні рослини – 6 086. Рослинність представлена 3,5 тис. асоціацій.

Різноманітність рослинного світу України зумовлена як кліматичними, так і едафічними факторами. Серед кліматичних чинників головну роль відіграє гідротермічний режим, що визначає зональний (а в горах – висотний) розподіл рослинності та межі ареалів окремих видів, а серед едафічних – вологість та багатство (трофність) ґрунту. Великий вплив на розподіл рослинних угруповань та їхню структуру має антропогенний фактор у різних його проявах, що зумовлює негативні наслідки. Зокрема, понад половину (65%) території України зайнято сільськогосподарськими угіддями та урбаністичними комплексами, а в окремих областях цей показник становить понад 90%. Хоча природна рослинність займає близько 30%, але й вона зазнала значної трансформації. Так, ліси займають близько 14% (разом із лісосмугами 15,6%) території України, в той час як у цілому для Європи цей показник становить 41,3%. Якщо на одного жителя в Європі припадає 1,3 га лісу, то в Україні – лише 0,2 га. При цьому більшість лісів у результаті неодноразових рубок змінили свою структуру, видовий склад та знизили продуктивність. Вікова структура лісів представлена: молодняками – 31%, середнього віку – 45%, пристигаючими – 13%, стиглими та перестійними деревами – 11% при оптимальному співвідношенні 36:26:19:19. Великі площі представлені насадженнями штучних монокультур.

Луки (за винятком альпійських і субальпійських) виникли під впливом випасання та косіння на місці лісів. Площа сіножатей та пасовищ, що включає луки, степи та частково болота, становить 8,9% і зменшилася за останні 40 років на 4%. Поряд із зменшенням їхніх площ збільшилося навантаження випасу та сінокосіння, що зумовлює істотне зниження продуктивності лук.

Степи, які потенційно могли б займати до 40% території України, повністю розорані й збереглися лише в системі заповідних об’єктів на площі, що становить близько 0,6% території України.

Площа боліт скоротилася до 1%, плавнів становить 1,6%, солонців та солончаків – 1%. Незначні площі займає азональна водна, наскельна, псамофітна рослинність.

Україна лежить у межах Лісової, Лісостепової, Степової та Субсередземно-морської геоботанічних зон.

Лісова геоботанічна зона займає західну та північну частини України. Вона представлена трьома провінціями: Центральноєвропейською, Східноєвропейською та Карпатсько-Альпійською гірською. Східноєвропейська провінція охоплює Полісся та відроги Середньоруської височини. Ліси Полісся представлені головним чином дубово-сосновими, а в західній частині грабово-дубовими, рідше сосновими. Внаслідок вирубування лісів та штучних насаджень їхня структура змінилася: переважають монокультури сосни, вторинні грабові, а на сході – липові ліси. Незначну площу на Поліссі займають вторинні березові ліси, що формуються на місці вирубок сосняків. У заплавах річок типовими є вільшняки. На північному заході України відомі локалітети ялини європейської.

Особливістю Полісся є відносно висока заболоченість території, де болота представлені різними типами: оліго-, мезо- та евтрофними. Оліготрофні болота трапляються фрагментарно на вододілах у північно-західній частині і знаходяться тут на південній межі поширення. Ці болота мають злегка опуклу форму, розріджений деревний ярус складають пригнічена сосна та береза, а основним едифікатором є сфагнові мохи (Sphagnum magellanicum, S. cuspidatum, S. angustifolium, S. flexuosum). На вододілах та других терасах річок поширені мезотрофні болота, деревостій яких складають сосна та береза, моховий ярус – сфагни (S. fallax, S. centrale), трав’яний – пухівка піхвова, багно, журавлина болотна, шейхцерія, осоки (пухнастоплода, багнова, здута, чорна), ринхоспора біла, вовче тіло болотне, бобівник трилистий. Великі площі на Поліссі займають евтрофні болота, поширені вздовж річок. На таких болотах переважає вільха клейка, верби (сіра, п’ятитичинкова, вушката), осоки (омська, гостра, гостровидна), очерет, образки болотні та гіпнові мохи.

Поширеними на Поліссі є суходольні й заплавні луки. На перших, які формуються на місці лісових вирубок, переважають: біловус, костриця червона, мітлиця собача, булавоносець сіруватий (у правобережній частині). На заплавних луках, від мокрих до свіжих, домінують злаки (костриця лучна, тонконоги лучний та болотний, лисохвіст лучний, осоки струнка та гостра, ситники розлогий і пониклий тощо).

Межиріччя Сейму і Десни належить до Середньоруської підпровінції листяних лісів. Ця територія має підвищений, більш розчленований рельєф, ліси тут характеризуються складним деревостаном із домінуванням липи серцелистої, клена гостролистого, ясена, дуба тощо.

Західні області України віднесені до Центральноєвропейської провінції. Переважають тут широколистяні ліси грабово-дубові, дубові та букові, а на Малому Поліссі та Розточчі в бідних едафічних умовах співдомінує сосна. Для цієї провінції характерні специфічні лучні степи, в яких домінують осока низька, вівсюнець Бессера, сеслерія Гейфлера, що зумовлено не кліматичними факторами, а наявністю карбонатів. Відносно великі площі займають суходільні луки. Болота евтрофного типу поширені у заплавах річок. Специфікою їх є наявність угруповань осоки Девелла, сашника іржавого, що формуються на болотах, які залягають на карбонатах.

Для Українських Карпат (Карпатсько-Альпійська гірська провінція) характерна вертикальна поясність гумідного типу: передгірний лісовий, нижній та верхній гірські лісові, субальпійський і альпійський пояси. Їхня висота залежить від експозиції схилу і значно відрізняється на південному та північному макросхилах. Передгірний пояс (до 400–500 м над р. м.) характеризується переважанням лісів з дуба звичайного, дуба скельного (в Закарпатті), а також наявністю грабових і букових лісів. Вище (до 1 200–1 300 м над р. м.) розташований нижній пояс букових лісів, а на північному макросхилі – ще й ялиці білої. Представлений ялиновими лісами верхній лісовий пояс простягається на північно-східному макросхилі від 900 до 1 450, а на південно-західному – від 1 200 до 1 600 м над р. м. На місці зведених лісів формуються луки біловуса стиснутого, мітлиці звичайної, костриці червоної, куничника тростинового тощо. Вище (1 500–1 800 м над р. м.) лежить субальпійський пояс, який представлений криволіссям – заростями сосни гірської, душекії зеленої та високотрав’я. На висоті понад 1 800 м розташований альпійський пояс, який лише на Чорногірському масиві має суцільне поширення, а на інших масивах представлений фрагментарно. Рослинність цього поясу характеризується низькорослими травами, чагарничками та чагарниками (ситник трироздільний, наскельниця лежача, осока вічнозелена, костриця карпатська й аметистова тощо).

Лісостепова геоботанічна зона представлена трьома провінціями: Паннонською, Українською та Середньоруською. Ліси в ній займають 13% площі. Характерною ознакою рослинності Паннонської провінції, що заходить у вигляді невеликого фрагмента в Закарпаття, є наявність лісів з дуба скельного та Далешампа (з участю південноєвропейських видів), а також дуже деградованих лучних степів та остепнених лук. Справжні луки та болота трапляються фрагментарно в заплавах річок. Рослинність Української провінції представлена широколистяними грабово-дубовими, дубовими та похідними грабовими (на Правобережжі, фрагментарно на Лівобережжі) і липово-дубовими лісами на Лівобережжі. Значну домішку становлять клени гостролистий, польовий і татарський. У вологіших та багатших екотопах трапляються фрагменти лісів з ясена високого, а вздовж водотоків – вільхи клейкої. На піщаних відкладах заплав поширені осокорові та вербові ліси, які досить порушені, а в засолених заплавах – лох вузьколистий. На інших борових терасах річок далеко на південь проникають соснові та дубово-соснові ліси й зарості верби гостролистої. Значні, нині зайняті сільськогосподарськими угіддями, площі плакорних ділянок, де поширені різні типи чорноземних ґрунтів, могли займати лучні степи та розріджені ліси, які були зведені. Найхарактернішими видами таких лучно-степових угруповань могли бути тонконіг вузьколистий, типчак валіський, ковила волосиста, прегарна та Іоанна. Такі угруповання трапляються лише фрагментарно. Вологіші екотопи займають луки, характерними домінантами яких є грястиця збірна, тонконіг лучний, костриця лучна та східна, пирій повзучий. У заплавах формуються луки щучника дернистого, лисохвосту лучного, мітлиці повзучої. Для цієї зони характерні евтрофні осоково-очеретові й осоково-гіпнові болота. На Лівобережжі фрагментарно трапляються ділянки солончаків й засолених луків.

Для Середньоруської провінції характерні складні кленово-липово-дубові ліси та їхні похідні з типовим неморальним трав’яним покривом (осока волосиста, яглиця звичайна, маренка запашна). У вологіших умовах формуються ясенові, вільхові ліси та вільхові болота. Специфіка лучних степів полягає у наявності угруповань осоки низької та інших видів.

Степова геоботанічна зона займає близько 40% всієї території України. Степи зазнали безпрецедентного знищення, внаслідок чого степова рослинність збереглася лише на невеликих ділянках. На карті показана “відновлена” за ґрунтовим покривом рослинність колишніх степів. У минулому для найпівнічнішої частини степової зони були характерними різнотравно-типчаково-ковилові степи на звичайних чорноземах, з домінуванням ковили Лессінга, пірчастої і волосистої, типчака та рясного різнотрав’я. У їх складі нерідко траплялися зарості чагарників (терну, степової вишні, дерези, мигдалю, таволги та ін.), а по балках та ярах – байрачні діброви.

Південніше формується підзона типчаково-ковилових степів на південних чорноземах і темно-каштанових ґрунтах. Фізіономічно визначальними видами цих степів є ксерофітні види ковили української, Лессінга та волосистої (тирси). Чагарникова й лісова рослинність на цих степах майже відсутня. На рівнинних, безстічних ділянках існують численні водозбірні блюдця та западини, так звані “поди”, вкриті лучною і лучно-солончаковою рослинністю.

У Присивашші та у причорноморській прибережній смузі на солонцюватих каштанових ґрунтах були поширені опустелені полиново-злакові степи в комплексі з солонцями та солончаками. У долинах великих річок (Дніпра, Дунаю, Дністра і Південного Бугу) трапляються високотравні водно-повітряні та болотні угруповання плавнів. На солончаках морського узбережжя вузькою смугою представлена галофільна рослинність із домінуванням солонцю європейського, сарсазана шишкуватого, содника простертого, кермеків Мейєра і каспійського та ін. Приморські коси відзначаються специфічною галопсамофітною рослинністю у комплексі з водно-болотними угрупованнями.

Субсередземноморська геоботанічна зона включає Кримські гори. Характерною особливістю її є поясний розподіл рослинності, який завершується гірськими лучними степами. Поясність південного та північного макросхилів відмінна. Нижню частину північного макросхилу (до 300 м над р. м.) займає лісостеповий пояс, що характеризується чергуванням геміксерофільних пухнастодубових лісів і шибляків зі справжніми степами. Вище, від 400–450 до 700–800 м над р. м., розташований середній лісовий пояс неморальних скельнодубових, грабових та ясенових лісів. Верхній пояс (від 700–800 до 1 200 м над р. м.) складений буковими лісами з вкрапленням грабових, ясенових і кленових.

Плескаті, хвилясті верхів’я Головного пасма Кримських гір займає пояс гірських лучних степів з осоки низької, ковили каменелюбивої, костриці валіської, стоколосу каппадокійського, луків та чагарничкових угруповань (томілярів) із сонцецвіту Стевена, чебреців, самосилу гайового та яйлинського, дроку блідуватого тощо.

Верхній лісовий пояс південного макросхилу (від 800–900 до 1 200–1 300  м над р. м.) формують букові та соснові ліси (представлені соснами кримською та Коха). Середній пояс (від 400–450 до 800–900 м над р. м.) складений кримськососновими та скельнодубовими лісами, а нижній – типовими геміксерофільними субсередземноморськими лісами з дуба пухнастого, серед масивів якого трапляються рідколісся ялівцю високого та фісташки туполистої.

У південно-західній частині наявні фрагменти вічнозеленого суничника дрібноплодого. На місці зведених лісів формуються низькорослі зарості та чагарники (шибляк) і вторинні трав’янисті угруповання ефемерного типу (саваноїди).

Під впливом господарської діяльності людини рослинний світ України дуже змінився, внаслідок чого відчутно зменшено обсяги цінних харчових і лікарських рослин.

Щороку у значних обсягах заготовляють сировину 30–35 видів дикорослих рослин. За останні два десятиліття обсяг заготівлі сировини з дикорослих рослин – ялівцю звичайного, перстачу прямостоячого (калгану), алтеї лікарської, конвалії звичайної, латаття білого, ракових шийок лікарських, синюхи голубої, плауна булавовидного, глечиків жовтих – зменшився в десятки разів, а сировину окремих видів уже не заготовляють. Ресурси журавлини болотної, багна звичайного, лепехи звичайної (аїру) швидко зменшуються через широкомасштабне осушення і надмірне використання. Природні ресурси астрагалу шерстистоквіткового, арніки гірської, беладонни звичайної нині виснажені настільки, що вони занесені до Червоної книги України, а горицвіт весняний, солодка гола перебувають під регіональною охороною. Зменшилися природні ресурси чебрецю повзучого та чебрецю Маршалла, жостеру проносного, материнки звичайної, цмину піскового, сухоцвіту багнового та крушини ламкої; існує необхідність суворого лімітування обсягів використання їх сировини з природних місцезростань.

Надзвичайно актуальною є проблема збереження рослинного світу. До Червоної книги України (1996 р.) занесено 541 вид рослин і грибів: судинні рослини – 439 видів, мохоподібні – 28, водорості – 17, лишайники – 27, гриби – 30. З метою забезпечення охорони рідкісних угруповань як важливого компоненту ландшафту створено Зелену книгу України (1972 р.), до якої включено 127 синтаксонів різного рангу.

Поряд зі скороченням та зникненням окремих видів і рослинних угруповань спостерігається зворотний процес поширення адвентивних видів, які здатні вкорінюватися у напівприродні й навіть природні угруповання.

У флорі України нараховується 830 адвентивних рослин, що становить 16% від загальної кількості їх видів. Протягом останніх 150 років зафіксовано експансію 29 видів, серед яких 24 продовжують нестримно поширюватися і тепер: амброзія полинолиста, грінделія розчепірена, борщівник, розрив-трава залозиста, соняшники бульбистий, яскравоквітковий та сизуватий, японська гречка, чорнощир нетреболистий, ценхрус, волошка сонячна, степовий гірчак повзучий, паслін рогатий, гармала звичайна. Особливо активно поширюються і швидко натуралізуються види північноамериканського й азійського походження, а найбільш численною є середземноморська група. Поширення адвентивних рослин зумовлює збільшення кількості видів рослин, вкорінення їх у природні фітоценози, засмічення генофонду.

 

Я.П. Дідух, В.М. Мінарченко, В.С. Ткаченко, Ю.Р. Шеляг-Сосонко