Різноманіття природних умов України зумовило багатство її тваринного світу, представленого різними угрупованнями (зооценозами) хребетних і безхребетних видів. У межах України (включаючи акваторії Чорного та Азовського морів), за приблизними підрахунками, відомо понад 44 тис. видів тварин. За окремими таксонами вони розподіляються таким чином: найпростіших – понад 1200 видів, губок – 33 (прісноводних – 7, морських – 26), кишковопорожнинних – 40 (гідрозоїв – 33, сцифомедуз – 3, коралових поліпів – 4), реброплавів – 3, плоских червів – 1288 (турбелярій – близько 210, трематод – 541, моногеней – 72, цестод – 465), немертин – 33, первиннопорожнинних – 1457 (черевовійчастих – 49, нематод: 306 вільних, 486 паразитичних, 14 кінорних, 2 волосових, близько 600 коловерток), скріблянок – 58, кільчастих червів – понад 400 (багатощетинкових – 198, малощетинкових – близько 180, п’явок – 27, сипункулід – 1), членистоногих – майже 40 тис. (ракоподібних – 982, павукоподібних – 3300, багатоніжок – 138, комах – не менше 35 тис., морських павуків – 8, тихоходок – близько 50), молюсків – близько 400 (панцирних – 3, черевоногих – 246, двостулкових – близько 120), щупальцевих – 33 (моховаток – близько 30, форонід – 1, внутрішньопорошицевих – 2), голкошкірих – 14 (морських зірок – 1, змійохвісток – 4, морських їжаків – 1, голотурій – 8), щетинкощелепних – 2, хордових (виключаючи хребетних) – 10 (асцидій – 8, апендикулярій – 1, безчерепних – 1). Серед хребетних в Україні нараховують 117 видів ссавців, майже 400 видів птахів, 21 вид плазунів, 17 видів земноводних. У морях, лиманах, озерах, ставках, гірських і рівнинних річках України зафіксовано 182 види й підвиди риб та 2 види круглоротих.

Окремі види тварин в Україні є ендеміками та субендеміками. Зокрема, гідрофауна Чорного й Азовського морів та лиманно-дельтових ценозів включає 32 ендемічних види безхребетних понтійсько-каспійського комплексу. Ендемічними для України є 12 видів хребетних.

Більше половини території України за зоогеографічним районуванням належить до Бореальної Європейсько-Сибірської підобласті Палеоарктичної області. Степові регіони, Кримські гори і Південне узбережжя Криму, рівнинне Закарпаття відносять до Середземно-Центральноазійської підобласті. Тваринний світ континентальних водойм України в цьому аспекті входить до складу Чорноморського округу Середземноморської підобласті згідно з зоогеографічним районуванням континентальних водойм, а фауна Чорного й Азовського морів географічно належить до Чорноморського округу Середземноморської підобласті Бореальної (морської) області відповідно до зоогеографічного районування світового океану.

Територіальний розподіл фауни свідчить про наявність кількох регіональних центрів фауністичного багатства в Україні. Такими є Карпатський, Гірськокримський, Волинсько-Подільський регіони, Нижньодніпровські арени (Олешки). Менш значними в аспекті фауністичного багатства є Середнє Подніпров’я й Слобожанщина. Найголовнішими комплексами, що водночас становлять природні ядра відповідних типів фауни, це монтанні, печерні та степові фауністичні угруповання.

Формування фауни України та її зоогеографічних особливостей пов’язане, насамперед, із природно-історичною зміною ландшафтів, клімату, з еволюцією ґрунтового і рослинного покривів. Специфічність видового складу сучасної фауни та її територіального розподілу виявилася лише на початку голоценової епохи, коли клімат, рельєф, загальна характеристика гідрографічної мережі та рослинності набули сучасних рис.

Історичні фактори, сучасні природно-кліматичні умови, а за останні століття й господарська діяльність зумовили нерівномірність поширення тварин на території України. Тільки найбільш пластичні та невибагливі види (еврибіонти) можуть мешкати в усіх зонах України. Проте переважна більшість видів пристосована до життя у визначених біотопах, тобто є стенобіонтами, і за межами цих біотопів майже не зустрічається. Саме в цій групі трапляються реліктові та ендемічні види, які сьогодні здебільшого є рідкісними і на формування обмежених ареалів яких вирішальний вплив мали причини природно-історичного характеру. Інші види стають рідкісними внаслідок змін ландшафтно-біотопічних особливостей існування в результаті господарської діяльності, або ж безпосереднього знищення людиною. Так, зокрема, в XVI ст. не стало в Україні кулана, в XVII ст. було знищено тура й витіснено за межі країни зубра, в XIX ст. зникли летяга, тарпан, сайгак, пискуха степова, ховрах жовтий, в Українських Карпатах – сарна, бабак, заєць-біляк, біла куріпка, в Гірському Криму – свиня дика. У XX ст. не стало в Україні росомахи. На сучасному етапі серед представників фауни України вразливими виявилися хвостаті земневодні (зокрема, різні види тритонів), змії, хижі та журавлеподібні птахи, з ссавців – кажани та хижі, а серед безхребетних особливо вразливими виявилися види, життя яких пов’язане з водоймами (групи ракоподібних, молюсків, бабки, одноденки, веснянки, волохокрильці), цілинними степовими ділянками (прямокрилі, лускокрилі) тощо. Зменшення чисельності та таксономічного різноманіття цих тварин є наслідком інтенсивного освоєння людиною природних районів.

Внесені у первісні біоценози антропогенні зміни та формування агробіоценозів, загалом людська діяльність зумовили не лише зникнення багатьох видів диких тварин, але й появу інших видів, зокрема шкідників культурних рослин, до яких належать рослиноїдні комахи та кліщі, фітонематоди, а з числа хребетних – гризуни, а також видів, які завдають збитків у різних галузях господарства (мисливського, рибного, водно-комунального тощо). Випадкове потрапляння, наприклад, рапана у Чорне море призвело до значного скорочення чисельності низки видів двостулкових молюсків, включно з комерційно важливими – мідіями та устрицями, а поширення дрейсени у річках Азово-Чорноморського басейну спричинило великі проблеми, пов’язані з експлуатацією гідротехнічних споруд та механізмів, поверхня яких обростала цими молюсками, знижуючи їхню пропускну здатність. Інші види, що з’являються, конкурують за життєві ресурси з представниками аборигенної фауни.

Водночас фауна України збагатилася новими видами завдяки акліматизації та реакліматизації тварин на її території. Тваринний світ країни поповнився такими цінними видами як ондатра, муфлон, олень плямистий, товстолоб, амур, пиленгас та ін., збагатилася кормова база риб завдяки переселенню у водосховища та інші водойми певних видів безхребетних (бокоплавів, мізид, кумових раків тощо).

Проте не всі акліматизаційні заходи можна вважати вдалими. Так, наприклад, інтродукована норка американська поступово витісняє з території України європейський вид, який став рідкісним і вже внесений до Червоної книги України. Так само інтродукований з Далекого Сходу єнотовидний собака шкодить мисливському господарству, знищуючи багато кладок та виводків пернатої дичини.

В Україні реакліматизаційні заходи здійснюються з 1950 року. Успішно реакліматизовано оленя європейського. Бобра реакліматизовано у Волинській, Рівненській, Житомирській, Київській, Вінницькій, Херсонській та ін. областях, у степових заповідниках – бабака. На території Українських Карпат і Полісся здійснено реакліматизацію зубра. У цілому реакліматизація має велике значення, оскільки сприяє збагаченню біоценозів та повнішому використанню продуктивності екосистем.

Аварія на Чорнобильській АЕС, яка стала найбільшою катастрофою атомної енергетики, поставила перед наукою, зокрема і зоологічною, низку серйозних питань. Так, у тварин виявлено радіаційні ефекти на рівні клітин, організмів та популяцій, але вони не порушують загального стану фауністичних комплексів зони відчуження. В цілому через 20 років після цієї аварії більшість зоологів цей стан визнають задовільним. Нині в екосистемах зони відчуження зустрічається понад 340 видів наземної та водної фауни хребетних. Є всі підстави очікувати, що вже через 30–50 років на території зони відчуження сформуються зооценози, цінність яких неможливо перебільшити, особливо в контексті подолання наслідків великомасштабного забруднення території радіонуклідами.

Сучасний стан, перспективи та територіальна диференціація потенціалу фауністичних ресурсів значною мірою зумовлені впливом господарської діяльності людини. Основними фауністичними ресурсами є: медоносні (68%), рибні (28,8%) та мисливські (2,6%). Нині частка потенціалу фауністичних ресурсів у загальній структурі природно-ресурсного потенціалу України, за обчисленнями географів, становить 0,47% (для порівняння можна зазначити, що відповідна частка потенціалу лісових ресурсів становить 4,2%). Проте ця оцінка не може вважатися остаточною, оскільки немає поки що адекватних методик визначення, наприклад, величезного генетично-селекційного потенціалу дикої фауни. Зовсім не визначена в економічних термінах потужна біогеоценотична роль тварин, їхня участь у кругообігу речовин та в інтенсифікації чисельних потоків енергії тощо.

Так, тварини є одним з найголовніших факторів ґрунтоутворення, відіграють важливу роль як санітари навколишнього середовища. Споживаючи мертву органіку на всіх рівнях екосистеми, вони належать до біоценотичної групи деструкторів чи редуцентів органічної речовини. В наземних екосистемах ці процеси самоочищення починаються з копрофагів та мертвоїдів і продовжуються аж до ґрунтотвірних процесів на рівні багатьох найпростіших, дощових червів, кліщів, комах­ґрунтоутворювачів. Відомо, зокрема, що на 1 га лісу у ґрунті живе до 2,5 млн дощових червів, до 6 млн комах, понад 400 млн кліщів та ногохвісток, понад 1 млн молюсків та багато інших безхребетних, які утворюють біомасу до 1 000 кг.

У процесі самоочищення водних екосистем найпростіші теж відіграють велику роль, а серед багатоклітинних – безхребетні сапрофаги (від нематод до сипункулід включно); величезною є роль фільтраторів – губок, моховаток, двостулкових молюсків та ін.

В умовах зростаючого антропогенного тиску на природне середовище сільське господарство починає гостро відчувати нестачу комах, здатних запилювати польові, овочеві, кормові, технічні та садові культури, що відчутно позначається на їхній урожайності. У цьому аспекті представники ряду перетинчастокрилих – бджолині, як основні природні запилювачі дикорослих та культурних квіткових рослин, є неоціненним ресурсом, справжнім скарбом. Доведено, що в результаті запилення бджолами врожай червоної конюшини зростає на 400%, льону­довгунця на 49, соняшника на 40, гречки на 163, огірків в теплицях на 17–20, помідорів на 30–40%.

У фауні України є значна частка шкідливих з господарського та медичного поглядів тварин. Це окремі хижаки, різноманітні шкідники сільськогосподарських культур, а також лісу, паразити людини, свійських і диких тварин. Серед ссавців найбільше значення як шкідники сільського, лісового та комунального господарства мають гризуни. Підвищення культури землеробства, дотримання правил агротехніки значною мірою обмежують чисельність гризунів на полях.

Понад 100 видів комах і кліщів шкодять польовим культурам, ягідникам, плодовим насадженням і лісам. Основа боротьби зі шкідниками рослин полягає в запобіганні їхньому масовому розмноженню та зниженні кількості популяцій до безпечного рівня. Для цього нині застосовують інтегровані методи боротьби, чільне місце серед яких посідають біологічні. Тваринний світ є одним із джерел біологічного захисту рослин. Значення біометоду боротьби зі шкідниками сільського та лісового господарства сьогодні в умовах підвищеної безпеки забруднення природного середовища різноманітними хімічними агентами, зокрема отрутохімікатами, важко переоцінити.

Фауна України включає і різноманітних представників паразитичних кровосисних членистоногих – кліщів і комах. До них належать іксодові кліщі, блохи, комарі, мошки, мокреці, ґедзі та ін. Окрім безпосередньої шкоди, якої вони завдають здоров’ю людей та тварин, вони можуть бути переносниками та резервуарами збудників небезпечних хвороб. Причиною тяжких захворювань людини і тварин можуть бути паразитичні черви (гельмінти).

За сучасних умов природокористування економічний потенціал ресурсів дикої фауни України визначається здебільшого поголів’ям мисливських видів і промисловими запасами риб і молюсків; певне значення мають ракоподібні (насамперед річкові раки), жаби та виноградні слимаки, які є або можуть бути потенційними предметами експорту. Частка тварин, які мешкають у водному середовищі, становить понад 95% всієї біомаси тварин, що добувається в Україні.

Основними видами мисливських тварин в Україні є свиня дика, лось, олені благородний і плямистий, козуля європейська, заєць сірий, лисиця звичайна. Головний ресурс мисливських звірів пов’язаний з добуванням м’яса, оскільки в останні роки ціни на хутро помітно впали. Внаслідок негативного впливу забруднення навколишнього природного середовища, через поширення браконьєрства на хижаків кількість мисливських звірів і птахів в угіддях України та обсяги їх добування зменшуються.  Так, наприкінці 90-х років минулого століття біомаса основних промислових видів знизилася більш ніж у 1,5 рази, а частка здобичі зменшилася з 11 до 7% загальної чисельності популяції.

Рибний промисел в Азово-Чорноморському басейні базується, в основному, на добуванні дрібних пелагічних риб (шпрот, хамса, тюлька) та вилові риб придонного комплексу (пиленгас, судак, осетрові, камбала тощо). У р. Дунай та прилеглих озерах основу виловів становлять товстолоб, лящ, оселедець, судак і карась, у басейні Дністра – плітка та оселедець, у дніпровських водосховищах  – плітка, густера, судак і карась. У нижньому Дніпрі та Дніпровсько-Бузькому лимані у промислових виловах переважає тюлька, а основу вилову промислово­цінних видів риб складають лящ, тараня, рибець, судак та сріблястий карась. У водоймах західного, східного та центрального регіонів України основу промислових виловів становлять плітка, лящ, карась, товстолоб. Сумарний річний вилов в Азово-Чорноморському басейні та у дніпровських водосховищах потенційно може досягати майже 400 тис. т. У цілому, за рекомендаціями вчених, за рахунок продукції аквакультури можливе збільшення загального вилову на 50–60 тис. т на рік. Це забезпечить зменшення промислового навантаження на природні популяції водних живих ресурсів, особливо аборигенних видів.

Загалом продуктивність фауністичних ресурсів України може бути істотно збільшена. Проте це вимагає покращання кормової бази, інтенсифікації селекційної роботи, ефективнішого використання ставків і внутрішніх водойм, створення сприятливих умов для зростання поголів’я звірів і пернатої дичини.

 

І.А. Акімов