Україна - одна з найбільших держав Європи, чисельність населення якої на 01.01.2007 р. становила 46,6 млн осіб.

Більшість населення держави - українці. Етнонім «українці» особливо по­ширився з кінця XVI ст. («руські», «русини», «українці») й ідентифікує один із найчисленніших народів Європи, який належить до східнослов'янської гілки слов'янської групи індоєвропейської мовної сім'ї.

У середовищі українського народу виділяють основний етнічний масив (територія розселення в сучасних кордонах держави і суміжні ареали розселення українців за межами державних кордонів) та діаспору - групи українців, що проживають за межами основного етнічного масиву, в територіальному відриві від нього.

Більшість українців проживає на своїх етнічних землях, де сформувався український народ. На цих землях українці чисельно завжди переважали інші національні та етнічні групи (табл. 1).

Таблиця 1. Чисельність та розміщення українців у світі (1910-1989 рр.)

Роки	Усього		Росія і СРСР (без України)		Зарубіжна Європа		Україна (в сучасних межах)		Америка		Австралія
	тис. осіб	%	тис.	%	тис.	%	тис.	%	тис.	%	тис.	%
1910-1917	35 534,7	100	7 082,7	19,9	1 021,2	2,9	27 050,8	76,1	380,0	1,1
1926-1931	37 227,8	100	8 344,4	22,4	745,8	2,0	27 567,6	74,1	570,0	1,5
1939	35 616,6	100	4 524,7	12,7	876,1	2,5	29 606,8	83,1	609,0	1,7
1959	38 624,7	100	5 063,3	13,1	335,0	0,9	32 158,4	83,3	1 053,0	2,7	15,0
1979	44 077,2	100	5 858,3	13,3	490,0	1,1	36 488,9	82,8	1 220,0	2,8	20,0
1989	46 136,0	100	6 764,0	14,7	500,0	1,1	37 419,0	81,1	1 428,0	3,1	25,0

За даними першого Всеукраїнського перепису населення (2001 р.), в Україні проживало 37,5 млн українців, або 77,8% від загальної чисельності населення держави. Українці становлять абсолютну більшість (понад 90%) у 13 з 27 регіонів України та переважну (70-90%) - в 7 регіонах. Лише в Автономній Республіці Крим (АРК) їх частка не досягає 50% і становить 24,3% . Майже моноетнічною є Тернопільська область, у якій українці становлять 97,8% .

Українська діаспора, яку поділяють на східну та західну, за різними оцінками, становить 16-20 млн осіб українського походження.

Західна діаспора, яка налічує понад столітню історію, формувалася кількома хвилями: кінець XIX ст. - початок Першої світової війни; період між Першою та Другою світовими війнами; період після Другої світової війни. Після розпаду Радянського Союзу виникла четверта хвиля еміграції. Вона має якісно новий склад мігрантів, що сформувався в основному з високопрофесійних робітників та інтелігенції.

Східна гілка еміграції почала формуватися в гетьманські часи. Масове переселення українців до Росії спостерігалося з другої половини XIX ст. і продовжилося за часів реформ П. Столипіна. У радянські часи еміграція на схід спонукалася організованими наборами робочої сили для освоєння у 50-60-х роках цілинних і перелогових земель Казахстану, Сибіру та Алтаю. Крім еміграції, спричиненої економічними факторами, суттєву роль в історії переселення українського народу відіграли депортації, які здійснював радянський уряд протягом ЗО-50-х років XX століття. Четверта хвиля східної, як і західної, міграції має економічні мотиви і пов'язана з виїздом значної частини українського населення насамперед до Російської Федерації.

Українців, які сьогодні проживають за межами держави, сьогодні налічується 7-8 млн. Найбільше їх зосереджено в Російській Федерації (2,9 млн), Канаді (1,1 млн), США (близько 1 млн осіб). У Західній Європі проживає, за різними даними, до 500 тис. українців.

Найчисельнішою етнічною меншиною в Україні є росіяни. Вони становлять 17,3% загальної чисельності населення держави. Найбільше росіян проживає в АРК. Це єдиний регіон України, де вони становлять більшість (58,3%). До 40% загальної чисельності населення регіонів становлять росіяни в Луганській та Донецькій областях.

Близько 5% населення України представлене західними (поляки, чехи, сло­ваки) та південними (болгари) слов'янами, романомовними (молдавани та румуни), фіноугорцями (угорці та естонці), тюркомовними (татари, кримські татари, азербайджанці та гагаузи) народами. До окремих етнічних спільнот належать в Україні євреї, вірмени та греки. Проте кількість населення кожної з названих національностей в Україні не досягає 1% загальної чисельності населення дер­жави. За регіонами ці показники виглядають інакше. Так, 12% населення АРК становлять кримські татари; 1,6% населення Донецької області - греки; 3,5% населення Житомирської та 1,6% - Хмельницької областей - поляки. В Закар­патській області в структурі населення 12,1% становлять угорці, 1,1% - цигани, 2,6% - румуни, на яких у Чернівецькій області припадає 12,5%. У Запорізькій та Одеській областях проживають болгари (1,4 та 6,1% відповідно). Молдавани становлять 5% населення Одеської та понад 7% - Чернівецької областей.

Динаміка етнічного складу населення України, особливо в XX ст., є наслідком не стільки етнічних, скільки суспільно-політичних та інших процесів, що відбувалися в Європі, Російській імперії та Радянському Союзі (табл. 2).

Таблиця 2. Етнічний склад населення України в сучасних кордонах (1897 - 2001рр.),%*

Роки Етнічні групи	1897 - 1900	1921 - 1926	1959	1989	2001	2001 р. до 1897 - 1900 рр.,%
Усе населення	100	100	100	100	100	164,1
Українці	71,8	74,2	76,8	72,7	77,8	177,9
Росіяни	8,1	8,2	16,9	22,1	17,3	374,1
Євреї	8,9	6,5	2,0	0,9	0,2	4,0
Поляки	4,3	5,7	0,9	0,4	0,3	11,5
Німці	2,1	1,6	0,1	0,1	0,1	5,4
Молдавани та румуни	1,4	1,2	0,8	0,9	0,8	97,7

* Зазначено етноси, чисельність яких за переписом 1926 р. перевищувала 1% загальної чисельності населення

Всеукраїнський перепис населення 2001 р. засвідчив значні зміни в етнічній структурі населення України за останні десять років. Порівняно з 1989 р. частка українців зросла на 5,1%. Одночасно, внаслідок етнічної асиміляції та міграції, на 4,8% зменшилася частка росіян, чисельність яких становить тепер 8 334 тис. осіб. Як наслідок еміграції майже в п'ять разів зменшилася чисельність євреїв. Внаслідок репатріації зросла, досягнувши 248,2 тис. осіб, чисельність кримських татар.

Державною мовою в Україні є українська. У світі українською мовою послуговується близько 45 млн людей, і вона належить до перших десяти найпоширеніших мов світу. За даними Всеукраїнського перепису населення 2001 р., українську називають рідною мовою 67,5% , російську - близько 30% населення держави. Понад 85% українців (78% міських та 97% сільських жителів), близько 96% росіян та 92% кримських татар назвали рідною мову своєї націо­нальності, що свідчить про позитивні тенденції етнонаціонального розвитку.

Українською вільно володіють 87,8% громадян. Найвищий відсоток осіб, які вільно володіють українською мовою, спостерігається серед населення західних (99-89%), північних (99-95%) та центральних (понад 70%) областей.

Російською володіє дві третини населення України.

Загалом у більшості областей України простежується тенденція до збереження етнічними спільнотами мови своєї національності при поширенні дво- та багатомовності.

У духовному житті народу України важливу роль відіграє релігія. Розподіл церковно-релігійних організацій за конфесійною ознакою свідчить про домінування в Україні православ'я. До нього належить близько 55% загальної кількості релігійних організацій. Ця найбільш впливова конфесія представлена в Україні трьома юрисдикціями: Українською православною церквою Московського патріархату (УПЦ МП), Українською православною церквою Київського патріархату (УПЦ КП) та Українською автокефальною православною церквою (УАПЦ).

Українська греко-католицька церква (УГКЦ), виникнення якої в Україні стало наслідком Берестейської унії (1569 р.), пройшла складний шлях розвитку і востаннє була заборонена в 1946 р. Майже через сорок років, у 1989 р. вона була легалізована та відновила свої структури. Відновлюється також римо-католицька церква (РКЦ) (табл. 3).

Таблиця 3. Найчисельніші християнські церкви (2003р.)

Релігійні організації	Чисельність релігійних організацій (одиниці)
	Громади (одиниць)	Монастирі	Братства	Місії	Духовні навчальні заклади / недільні школи
УПЦ МП	10 040	142	33	4	15 / 3 245
УПЦ КП	3 186	32	9	23	16 / 881
УАПЦ	1 110	4	2	7	9 / 248
УГКЦ	3 292	88	2	11	13 / 907
РКЦ	840	75	3	34	7 / 504

Протестантська церква (більше 3 500 громад) представлена в Україні 48 церквами, напрямами та течіями. Частка протестантських громад становить 28% загальної кількості релігійних громад України.

У структурі релігійних громад України є також мусульманські та іудаїстські громади. Значного поширення останніми роками набули громади нетрадиційних культів.

Демографічний розвиток. Пройшовши в першій половині XX ст. важкі випробування, що супроводжувалися війнами, репресіями, голодомором, депортаціями, Україна зазнала демографічних втрат, що становлять, за окремими оцінками, близько 16 млн осіб.

Тільки в 1959 р. в Україні було досягнуто довоєнної чисельності населення (42,1 млн осіб). Проте при дальшому збільшенні загальної чисельності (табл. 4) динаміка показників природного та міграційного приросту населення давно характеризується тенденцією до зниження. Так, упродовж першого післявоєнного міжпереписного періоду (1959-1970 рр.) чисельність населення зросла на 12,5% , протягом другого (1970-1979 рр.) - на 5,4% , третього (1979-1989 рр.) - лише на 3,7%.

Таблиця 4. Чисельність населення (за переписами, в сучасних кордонах)

Рік перепису	1897*	1926*	1939*	1959	1970	1979	1989	2001
Чисельність населення (млн осіб)	28,4	37,8	40,5	41,9	47,1	49,8	51,7	48,5

*За розрахунками Інституту демографії та соціальних досліджень НАН України

У 90-х роках XX ст. в Україні відбулися різкі зміни темпів динаміки чисельності населення. В результаті, після досягнення в 1993 р. максимального за всі роки значення (52,2 млн осіб), чисельність населення за 1993-2007 рр. змен­шилася на 5,6 млн осіб. Для сучасного демографічного розвитку характерні несприятливі демографічні тенденції. Аналіз динаміки демографічних процесів за більш ранній період свідчить про їх давність. Ще з другої половини 20-х років минулого століття почалося, особливо серед сільського населення, зменшення народжуваності, яке з другої половини 70-х років набуває рис депопуляції. Загальнонаціонального масштабу цей процес набув на початку 90-х років, коли по­зитивний вплив вікового складу населення вичерпався в більшості областей. У 2001-2002 рр. в Україні вже не було жодного регіону, де був би позитивний природний приріст населення.

Найбільш деструктивними сучасними демографічними процесами в Україні є зниження народжуваності та зростання смертності населення. Рівень народжуваності компенсує смертність трохи більше як на 50% , тобто відтворення населення компенсується лише наполовину. Середньорічний темп зниження сумарного показника народжуваності за десятиліття 1989-1999 рр. на порядок перевищує показник за 1959-1989 рр.: -5,2% та -0,54% відповідно. З 1990 р. сумарний показник народжуваності впав нижче межі простого відтворення серед міського й сільського населення. З огляду на європейські тенденції народжуваності немає підстав очікувати її істотного зростання і в Україні. Криза поглиблюється ще й тому, що, на відміну від економічно розвинутих країн, де спад народжуваності супроводжується значним підвищенням середньої тривалості життя, що стримує депопуляцію, в Україні тривалість життя знижується. За даними Всесвітньої організації охорони здоров'я, Україна в 2002 р. відставала за цим показником від країн Євросоюзу на 10,9 року. Надлишкова передчасна смертність населення зумовила втрату майже 11 років життя. Суттєвою для України є й різниця в тривалості життя чоловіків і жінок - 11 років (табл. 5).

Таблиця 5. Середня очікувана тривалість життя при народженні

1957 - 1962рр.		1970р.		1979р.		1989р.		1998 - 2002рр.
чоловіки	жінки	чоловіки	жінки	чоловіки	жінки	чоловіки	жінки	чоловіки	жінки
66.1	72.7	66.3	74.5	64.5	73.9	66.1	75.2	62.1	73.6

Смертність, як і інші демографічні процеси в Україні, найвищого рівня досягла в 90-х роках XX століття. Вона підвищилася майже в усіх вікових групах міського та сільського населення. Головними складовими незворотних демографічних втрат є високі рівні смертності серед дітей віком до одного року та чоловіків працездатного віку, ймовірність смертності яких сягає 37% .

Складне в Україні питання вікової структури, спотвореність якої створює демографічні проблеми тепер і на майбутнє. В Україні (2005 р.) аномально високою є частка населення, старшого від працездатного віку (23,8%), зменшується чисельність населення працездатного віку (59,9%), критично скорочується чисельність населення молодших груп (16,3%). За період між переписами 1959-2001 рр. частка осіб у віці 60 років і старших зросла з 10,5 до 21,4%. Спостерігається значна нерівномірність старіння населення в містах та сільській місцевості. За даними перепису населення 2001 р., частка осіб у віці 60 років і старших у міських поселеннях становила 19,1, а в сільських - 26,1% .

В Україні порівняно стійкі шлюбно-сімейні традиції - близько 90% населення проживає сім'ями. Проте соціально-економічні процеси 90-х років, витоки яких йдуть ще з 1960-х років, зумовили поширення відкладання шлюбів і на­родження дітей, безшлюбне материнство та соціальне сирітство, різке зниження показників шлюбності та підвищення показників розлучень. Поширюються консенсуальні (офіційно не оформлені) шлюби. Наслідком кризи шлюбно-сімейного стану є збільшення кількості неповних сімей (у міських поселеннях - 19,3%), позашлюбних дітей (34,1% дітей народжених жінками, молодшими 20 років, - позашлюбні), масове поширення бездітності та однодітності: дві третини сімей з дітьми до 18 років мають лише одну дитину.

Чисельність населення України змінюється і внаслідок зовнішньої міграції. Для України упродовж тривалого часу була характерна висока міграційна рухливість, зумовлена економічними, політичними, етнічними та соціальними факторами.

Після періоду нетривалої стабілізації сальдо міграції в останньому десятилітті роль міграційної складової у формуванні чисельності населення України помітно посилилася. За даними Держкомстату України, скорочення чисельності на­селення протягом 1994-2002 рр. майже на третину зумовлене відпливом населення за межі країни. Основна маса вибулих з України не має наміру повертатися.

Внутрішні міграції, які мали великий вплив на склад населення регіонів, були дуже активними в Україні в окремі періоди розвитку. Вони були пов'язані насамперед з переміщенням великої кількості сільського населення до міст і промислових регіонів, особливо в Донбас, Придніпров'я та Причорномор'я. В 70-х роках у середньому за рік до міських поселень України прибувало близько 300 тис. осіб, в основному сільського населення. Починаючи з 90-х років щорічний від'їзд населення із сіл скоротився, і основною тенденцією внутрішньодержавного обміну є переміщення до столиці - на Київ зараз припадає близько двох третин обсягу міграційних втрат регіонів.

Окремий вид міграції в Україні - евакуація і переселення населення з 30-кілометрової зони після аварії на Чорнобильській АЕС 26 квітня 1986 р. У зоні відчуження повністю обезлюдніло 71 сільське і кілька міських поселень. Ця екологічна катастрофа значно погіршила загальну демографічну ситуацію, а її наслідки матимуть тривалий у часі вплив на формування чисельності населення України.

Розміщення населення. Сучасне розміщення населення України зумовлене особливостями її соціально-економічного розвитку та природно-кліматичними умовами, національно-історичними традиціями тощо. За даними першого Все­українського перепису (2001 р.), середня густота населення по країні становить близько 80 осіб/кв.км. Найвища густота населення (183 особи/кв.км) у Донецькій, а найнижча (39 осіб/кв.км) - у Чернігівській областях.

Поселенська мережа України складається з 454 міст, 889 селищ міського типу та 28 619 сільських поселень (2001 р.). Більшість населення України (67,2%) проживає в міських поселеннях.

Перші міста-держави на території України були засновані греками в VII ст. до н.е. на північному Причорномор'ї. Це були античні міста-держави: Тірас на Дністрі, Ольвія на Бузі, Херсонес та Пантікапей (пізніше - центр Боспорського царства) та інші. Населення цих міст складалося з греків та місцевих племен -скитів (скіфів), сарматів, таврів.

Сучасними містами України з найдавнішою історією є Феодосія та Євпаторія (час заснування - VI ст. до н.е.), Керч (IV ст. до н.е.), Судак (II ст.н.е.). Стародавніми містами, що виникли в У-ІХ ст., є Київ, Чернігів, Житомир. У ІХ-Х ст. на Русі вже існувало 24 міста.

У Х-ХІІ ст. з розвитком Київської Русі виникло близько 200 міст, частина з яких - як фортеці і центри окремих князівств: Біла Церква, Богуслав, Васильків, Вишгород, Глухів, Канів, Коростень, Корсунь, Ніжин, Новгород-Сіверський, Овруч, Переяслав, Путивль, Лубни, Полтава, Прилуки, Радомишль, Ромни, Чорнобиль та ін. У цей же час деякі з них (Київ, Чернігів, Переяслав, Володимир-Волинський та ін.) стали великими політичними і економічними центрами Київської Русі. У цей період велика містобудівна діяльність здійснювалась у Галицько-Волинському князівстві; на цей час припадає заснування і розбудова Львова, Галича, Кременця, Мукачева, Самбора, Хуста та інших міст.

У литовський період (із середини XIV до кінця XV ст.) виникали міста, що забезпечували потреби оборони та колонізації українських земель. Міста-замки поширилися аж до узбережжя Чорного моря, а в багатьох галицьких, волинських, закарпатських та подільських містах були побудовані замки. Період XV - першої половини XVI ст. з частими нападами на Україну кримських татар та турків не сприяв розвиткові міст. Він значно пожвавився в часи Гетьманщини, коли міста ставали важливими центрами економічного, культурного, релігійного життя.

На середину XVII ст. на українських землях налічувалося вже близько тисячі міст та містечок.

З середини XVII та у XVIII ст. перші міста виникають на Слобідській Україні. Полковими містами тут стали Харків, Охтирка, Суми, Ізюм.

Значна кількість міст (близько 150) виникли в XVIII—XIX ст. з початком освоєння південних та східних земель України, їх промисловим розвитком. Решта міст України - це міста періоду індустріалізації країни в XX ст., з них 160 -повоєнні.

Сучасні найбільші міста України (з людністю понад 500 тис. жителів) (табл. 6) - це багатофункціональні центри з політичними, культурними та адміністративними функціями, розвинутою і розгалуженою промисловістю, соціальною інфраструктурою тощо. В цих містах проживає 35% усього міського населення країни.

Таблиця 6. Структура міської поселенської мережі

Міські поселення	Кількість поселень	З них з чисельністю жителів (тис. осіб)
		до 3	3-5	6-10	11-20	21-50	51-100	101-500	501-1000	понад 1000
Селища міського типу	889	336	209	284	58	2	-	-	-	-
Міста	454	5	8	67	158	113	56	36	4	5

Серед міст з людністю 101-500 тис. жителів, у яких проживає 30% міського населення держави, більше половини — це обласні центри з притаманними їм функціями та інші полі-функціональні, в основному промислові, міста.

Міста з людністю 50-100 тис. жителів - це, як правило, адміністративні центри районів, монофункціональні промислові, транспортні, рекреаційні та інші центри. В них проживає понад 13,4% міського населення України.

Найчисельніша в Україні група малих (з людністю до 50 тис. жителів) міст, у яких проживає 21,7% міського населення. Ці міста відіграють велику роль у формуванні поселенської мережі та розвитку й розміщенні продуктивних сил. Найбільше малих міст (майже 50%) є адміністративними, організаційно-господарськими та культурно-побутовими центрами місцевого значення. Близько 25% з них - переважно монофункціональні міста з аграрно-промисловими або промисловими функціями.

У сучасній структурі міських поселень України, крім міст, виділяють селища міського типу, в яких проживає близько 12% міського населення. Вони є перехідною поселенською формою між малими містами та селами. Найбільша кількість таких селищ міського типу зосереджена в Донецькій та Луганській областях (близько 30% загальної кількості). Навколо дуже великих та великих міст селища є поселеннями, в яких проживає значна кількість "маятникових" мігрантів. Тобто жителів поселень, які здійснюють щоденні трудові поїздки у велике місто.

Скупчення поселень різного типу навколо великих міст сформувало своєрідні форми розселення - міські агломерації, межі яких перебувають у стадії змін. В агломераціях проживає близько 40% населення України. Найбільші з них - Київська, Донецька, Харківська, Дніпропетровська, Одеська. В агломераціях дуже висока густота поселень та жителів.

Сучасна система сільських поселень включає села різної людності (табл. 7) та функціонального типу. За даними Всеукраїнського перепису населення 2001р., найчисельнішою є група сіл з людністю до 500 осіб (63,1% загальної кількості), з яких 35% є села з людністю до 100 жителів. Середня кількість мешканців сіл в Україні становить 560,6 осіб.

Регіональні відмінності у розселенні сільського населення зумовлені історичним минулим, природними та соціально-економічними умовами. На Поліссі, з його мозаїчною ландшафтною структурою, в північно-східних та східних високоурбанізованих областях сільські поселення найдрібніші. Найбільші села знаходяться в Прикарпатті та Закарпатті.

Середня густота сільських поселень в Україні становить близько 47 на 10 тис. кв.км. Найгустіша мережа сіл на Поділлі, найрідше села розміщені в південних областях України.

Таблиця 7. Структура сільської поселенської мережі

Усього сільських населених пунктів	З них з чисельністю жителів (осіб)
	до 25	26-50	51-100	101-200	201-500	501-1000	1001-2000	2001-3000	3001-5000	понад 5000
28 452	1 867	1 693	2 795	4 185	7 421	6 034	3 194	759	410	94

Функціональна типологія сільських поселень в Україні менш строката, ніж міських. Це в основному поселення сільськогосподарського типу, частина з яких може мати й інші функції: організаційно-адміністративні (центрами сільських рад є 10 272 сільські поселення), функції центральних садиб сільськогосподарських підприємств та інші, переважно місцевого значення.

Соціально-економічний розвиток. Одним із головних показників, що характеризує рівень соціально-економічного розвитку, є матеріальне становище населення. Рівень загальних доходів населення, внаслідок низьких стандартів оплати праці, досить низький. У структурі загальних доходів населення України останніми роками зросли такі складові, як заробітна плата та пенсії. Зарплата як джерело загальних доходів у 2002 р. становила 42,7% проти 35,1% у 1999 році. Останніми роками випереджаючим є зростання трансферних виплат (соціальні та інші виплати). Частка доходів у вигляді соціальних допомог, субсидій, пенсій, стипендій тощо майже зрівнялася з часткою заробітної плати. Структура сукупних витрат продовжує відображати низький рівень життя населення - переважна більшість їх спрямовується на продовольчі товари. За даними обстеження умов життя домогосподарств (в 2000-2002 рр.), лише 49% з них забезпечені мінімальним набором товарів тривалого користування (холодильник, кольоровий телевізор, пральна машина, пилосос). Розширений майновий набір (додатково до мінімального є автомобіль, відеомагнітофон) має лише 4,2%, а інноваційний набір (комп'ютер, відеокамера, супутникова антена) має всього 1% домогосподарств.

Зайнятість в Україні, як економічна основа матеріального добробуту населення у 1999-2005 рр., продовжує зростати. Починаючи з 2003 р. спостерігається приріст обсягів зайнятості за рахунок розширення сектора самостійної зайнятості. Проте, рівень безробіття (визначений за методикою Міжнародної організації праці) залишається у 2003 р. ще високим і становив у 2005 році 7,2% .

Актуальними в Україні є тендерні проблеми на ринку праці, проблеми зайнятості молоді, населення з вищою освітою тощо. Зайнятість чоловіків у 2003 р. становила 60,3% проти 52,6% зайнятості жінок, а співвідношення заробітної плати жінок і чоловіків - 68,6% .

Традиційно в Україні високий рівень освіти населення (табл. 8). Усі переписи населення повоєнних років фіксували його невпинне зростання. За даними першого повоєнного перепису населення 1959 р., середня тривалість навчання населення в Україні становила 5,05 року, в 1970 р. - 6,43, в 1979 р. - 8,07, в 1989 р. -9,34 року, а за даними Всеукраїнського перепису населення 2001 р., населення віком 10 років і старше навчалося 10,3 року. Сучасний рівень освіти населення в Україні - один з найвищих серед країн Центральної та Східної Європи.

Таблиця 8. Склад населення за рівнем освіти (2003 р.), %

Вища повна або базова	Вища неповна або незакінчена	Загальна середня повна	Загальна середня базова	Початкова загальна	Не мають початкової освіти
13,7	17,7	34,9	16,0	14,2	3,5

У сучасній Україні спостерігаються тендерні особливості в рівні освіти населення: освіченість жінок є вищою від освіченості чоловіків. Така ситуація спостерігається в усіх вікових групах до 60-річного віку.

Рівень освіти сільського та міського населення суттєво відрізняється. Частка осіб віком 10 років та старших з вищою освітою серед міського населення вища більше ніж удвічі, порівняно із сільським (37,9 та 17,7% відповідно).

Серед основних складових умов життя є забезпеченість населення житлом та стан житлово-комунального господарства. 17,2% міського та 26,2% сільського житла збудовано до 1960-х років, 50,65% - у 60-80-х роках і лише близько 6% - після 1991 р. При середній забезпеченості житловою площею 14,4 кв.м на одного жителя, за даними обстежень умов життя домогосподарств, більше ніж у половини на одну особу припадає понад 13,65 кв.м, у третини - від 7,5 до 13,65 кв.м, у кожному дев'ятому - менше ніж 7,5 кв.м. В Україні лише 3% домогосподарств забезпечені житлом, у якому на одну особу припадає більше ніж 2 кімнати, а в 82% міських домогосподарств - менше однієї кімнати. Лише 21,3% міського населення проживає в комфортних умовах, і 3,4% сільського населення - в будинках із мінімальним набором зручностей.

Здоров'я населення України формується під впливом медико-демографічної ситуації 1950-1960 рр., яка в 80-х роках зумовила підвищення рівня загальної захворюваності дорослих більше ніж на 15% та більше ніж на 20% - дітей. У 90-х роках ця ситуація переросла в медико-демографічну кризу. Серед основних проявів цієї кризи в період після 1990-х років - зростання масштабів передчасної смертності та інвалідності населення, прискорене накопичення населенням хро­нічних хвороб, негативні зрушення в динаміці та структурі захворювань, появі й швидкому поширенні нових специфічних (СНІД, наркоманія) та сплеску забутих (туберкульоз та інші інфекції) хвороб.

Соціальна інфраструктура сучасної України сформована під дією не розв'язаних соціальних проблем минулих часів та різкого падіння рівня життя впродовж останніх років. Як і в минулі роки видатки на соціальні витрати в Зведеному бюджеті значно нижчі від потреб на розвиток цих галузей. У сучасній Україні основні показники соціального розвитку не перевищують рівнів, яких країни Західної Європи досягли в 50-60-х роках минулого століття.

 

А.І. Бочковська, Н.С. Власенко, Е.М. Лібанова, В.І. Наулко, О.Г. Осауленко,
С.І. Пирожков, Л.Г. Руденко